ГОЛОДОМОР
Інформація про голодомор 1932-1933 і 1946-1947 рр.
Романчука Степана Васильовича
Мої батьки: батько Романчук Василь Іванович і мати Романчук Надія Федорівна (дівоче прізвище Полоницька) в 1930 році вступили в колгосп. Я, Романчук Степан Васильович народився 30 березня 1932 р. в селі Розсохи Деражнянського району Хмельницької області. В 1941 році, коли почалася Вітчизняна війна всі документи які знаходилися у початковій школі с. Розсохи були знищенні (спаленні) за розпорядженням сільської ради з метою, щоб не дісталися німцям. Оскільки оригінали свідоцтв про народження школярів знаходилися в школі, то всі вони були знищенні. Дублікат свідоцтва про народження я отримав після закінчення Вітчизняної війни, в якому дата мого народження була зазначена 6 травня 1932.
Спогади про голодомор 1932-1933 рр. Звичайно пам’ятати я міг мало. Мені запам’яталось, що мене батько інколи брав з собою на роботу де він працював їздовим на свинофермі. В приміщенні кормокухні де готували їжу для свиней мене садили на теплу піч і давали їсти картоплю, яка була зварена для свиней (рис.1).
Рис.1. Піч в якій в котлах варили картоплю для свиней
Вона була дуже смачною. Додому принести таку картоплю тато не міг тому, що були наглядачі які дотепно спостерігали і за виявлення таких фактів порушника звільняли з роботи та судили. Безпосередньо на роботі можна було з'їсти та дати поїсти дитині. Проте та пара яка випаровувалася із котлів вареної картоплі на мене вплинула негативно. На сьогодні така картопля мені не до смаку.
З розповідей матері я дізнався, що ми вижили тільки тому, що тато працював на свинофермі і її дядько Павло Полоницький з яким проживала його дочка Наталка в деяких випадках допомагали нам їжею. В селі було 1100 дворів і багато людей вимерло, особливо в частині села за назвою Пилипи. Дітей в селі, які народилися в 1932 році вижило тільки шестеро. Моя тітка Наталка Полоницька розповідала, що діти які народилися в 1932 році багато повмирали тому, що матері були голодними і не мали чим кормити їх. Так в 1933 році мати мене часто приводила до тітки з надією, що там щось дадуть мені поїсти. Тітка розповідала, що мати була надто ослаблена, бо навіть ставала спочивати на шляху, коли мене вела до неї дорогою, яка проходила через невеликий пагорбок, хоча відстань становила до 150 м. Очевидці розповідали, що дуже багато людей повмирало. Так перед початком Вітчизняної війни в селі налічувалося 330 дворів.
Спогади про голодомор 1946-1947 рр. Підчас німецької окупації за розпорядженням районного гебис-комисара в селі на протязі одного тижня були створені гуртки із десяти господарів, а між гуртками була поділена земля колгоспу, сільськогосподарський реманент та тваринництво. В свою чергу гуртки зробили поділ між своїми членами. На один гурток припадало сім коней і одна пара волів. Я, звичайно хотів мати коня, а тому мати мені дозволила тягнути жеребок і сказала, що витягнеш то і будеш мати. Я витягнув жеребок коня і був дуже щасливим.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни в селі залишилися жінки, діти, декілька поранених фронтовиків та літні люди. Наше село радянські війська звільнили в березні 1944 р. Зразу же були організовані заново колгоспи. Починаючи з весни всі діти яким виповнилося 10-13 років залучалися до роботи в колгоспі, але не обов’язково, причому як хлопці так і дівчата. Діти яким виповнилося 14 років і більше обов’язково повинні ходити на роботу в колгосп.
Я працював в колгоспі з 1944 р. по 1948 р. В нашому колгоспі в 1946 р. був великий врожай зернових. Врожай збирали всіма доступними способами. Жінки в’язали снопи, а їздові звозили їх в скирти. Оскільки більшість їздових були неповнолітніми то був зроблений наголос на то, щоб жінки в’язали малі снопи. Скирт на полі було багато. В колгоспі була тільки одна молотарка, яку за допомогою трактора підтягували до скирти. Снопи із скирти подавали на підводу, а вона в свою чергу підвозила до молотарки та їздовий подавав снопи на стіл біля барабану. Там стояв барабанщик, який вміло обрубленим серпом розрізав перевесло снопа і рівномірним за товщиною шаром соломи з колосками снопа подавав у барабан. Молотарка виконувала відповідний поділ обмолочених снопів на зерно, послід, полову і солому. Послід - це суміш половинок розбитого зерна, насіння буряну, маленьких груточок землі, дрібної полови.
З першого і до останнього дня молотьби постійно був присутній представник району, в якого збоку на ремні був закріплений пістолет. Тоді був девіз «Перший хліб державі!». На цій основі кожен день, без вихідних, направляли підводи до молотарки з метою вивозити хліб державі. Хліб возили за десять кілометрів на заготзерно м. Деражня. Коли всі підводи були завантажені хлібом тоді всією колоною відправлялися. В цей час поступалася команда, що молотарка обламалася і нам можна іти додому. На це ми запитували: ''То взавтра нам до молотарки не приходити?'' На що була відповідь: ''До завтра ми відремонтуємо, так що обов’язково приходьте''. Так було до кінця січня.
Таким чином в комору колгоспу хліба не поступало, а тому не було можливості проявити спокусу на отримання зерна на трудодні. В комору колгоспу поступав тільки послід для кормів тваринництва яке залишалося.
Сильний голод розпочався приблизно з березня місяця 1947 р. До цього часу все, що можна було з'їсти було з’їдене. Тому в основному харчувалися молодими гілочками таких порід як береза, граб, осика, клен, черешня, верба та ін. Особливим попитом користувалася кора верби, бо вона придавала смак солодощів і м'яка щодо її жування. В нас через усе село протікає притока річки Вовк, берега якої покриті заростями очерету та рогози. Ми з великим задоволенням поїдали ту частину цих рослин яка знаходилася підводою. Коли наступила весна, то люди виходили на колгоспне поле на якому вирощували картоплю і за допомогою сапи шукали померзлу картоплю, з якої пекли коржики та споживали. Такі коржики були дуже несмачні і мали неприємний запах, але то було хоч щось. Коли весна стала розквітати і з'явилася рослинність, то стали споживати траву, лободу, кінський щавель, а згодом квіти конюшини, кропиву та інших рослин.
На той час будь-яка людина не могла сказати скільки їй потрібно продуктів харчування, щоб вона могла наїстися. Їй казалося що вона уже ніколи не зможе наїстися. Звичайно, при таких обставинах багато людей повмирало. Першими вмирали люди, які багато їли. Спочатку в людини пухли ноги, руки в составах та під очами. Через короткий час, два три дні, людина синіє. Після цього спасіння не має. Коли людина посиніла, то говорили їсти їй не давай тому, що вона все рівно помре. На моїх очах повмирали від голоду Шимков Савка та його дружина, спасаючи від голоду свою невістку Юзину та внука Володимира.
Наша сім'я складалася із трьох чоловік. Мама, я і мій молодший брат Андрій 1936 року народження. Тато в 1944 році 12 серпня загинув в селі Шінява воєводства Кросно Польщі. В 1953 здійснене перезахоронення його залишків в братську могилу № 40 м. Санок Польщі.
Звичайно, щоб вижити в таких умовах потрібно було думати. Сусід Приказюк Рафалко Карлович і мій батько до війни були друзями. Приказюк Р.К. прийшов з війни пораненим в праву руку. Дивлячись на нашу біду запропонував мамі, щоб вона дозволила йому навчити мене робити дерев'яні кілки (цв'яхи), які шевці використовували для кріплення підошви та підметків взуття. Тоді клею для взуття не було. Мати погодилася, а я навчився робити кілки. Кілки робили із берези товщиною від 15 до 25 см. Ця частина берези повинна бути без сучків. Її різали на кружки товщиною 8, 12 і 15 мм в залежності від номера кілків відповідно 3,4 і 5. Після цього за допомогою спеціального фуганку, який можна було виготовити в нашій кузні і зробленого дерев'яного стола, нарізали на кружку поздовжні і поперечні борозни. Така операція робилася для того, щоб мати відповідну товщину кілка і загострений кінець з чотирьох сторін. Потім на дерев'яній колодці діаметром дещо більшим за кружок і висотою до 10 см прибивали до неї дві паралельні пластинки товщиною 6-7 мм на відстані одна від одної рівній діаметра кружка. Кружок з нарізаними борознами кладуть на колодку між двома пластинками. За допомогою тупого ножа і дерев'яного молотка розбивають кружок на поздовжні пластинки. Отримані пластинки стискають до положення кружка яке було після нарізаних поздовжніх і поперечних борознів та розбивають на поперечні пластинки. Звичайно, цілих поперечних пластинок не буде, а будуть окремі дерев'яні кілки. Щоб стиснуті пластинки не піднімалися у верх на них клали металевий тягар приблизно 0,5 кг.
Оскільки кілки робили із сирої берези, то їх сушили і сухими возили на ринок продавати. В літку сушили кілки на сонці. Для цього розстеляли простирадло на яке засипали сирі кілки шаром товщиною до 2 см і через певний проміжок часу їх перемішували. Взимку кілки сушили на завчасно побудованій лежанці в квартирі, яку нагрівали відходами від берези. Це могла бути кора, тирса, стружка від борозен т. ін. Основними містами України для їх збуту були Львів, Київ, Одеса, Тернопіль та інші районні центри. Кілки продавали стаканами. Вартість одного стакану становила 10 крб. На ринку одна хлібина коштувала 100 крб.
До виготовлення кілків я залучив свого брата Андрія. Його основне завдання було розбивати кружки на окремі кілки. Березу на кружки ми різали вдвох з Андрієм. Я фуганком нарізав борозни, а він розбивав кружки на окремі кілки. Таким чином ми могли спочатку за один місяць зробити 150-200 стаканів кілків. В подальшому ми стали професіоналами і за один день робили до 100 стаканів кілків.
Особлива трудність була в тому, що не було часу поїхати на ринок. Тому що мати і я ще й працювали в колгоспі, в якому вихідним днем була тільки неділя. Кілки продавала мати і я. В суботу після роботи добиралися на станцію залізної дороги м. Деражня, а там сідали на товарний поїзд з вугіллям, нафтою чи з іншим вантажем та добиралися до Львова або інших міст. В неділю з ранку до вечора торгували, а в ночі добиралися до своєї станції та додому. Вранці у понеділок знову на роботу.
Таким чином запропонована допомога Приказюком Р.К. стала основним засобом виживання нашої сім'ї підчас голодомору 1946-1947 рр. за що йому від нас велика дяка.
Звичайно, щоб вижити люди їли все що можна було їсти. Наведу приклад. Моя сусідка Приказюк Паранька встала вранці і із-за того, що не було що зварити дітям їсти вийшла до воріт свого подвір'я. Побачила по серед дороги лежав шматок паперу. Вона підійшла до його і побачила, що він досить вимащений солідолом, підняла його та занесла в хату. Пішла нарвала кропиви і положила її в горщик, залила водою та вкинула туди той шматок паперу вимащений солідолом. В результаті отримала їду. Нагодувала дітей і сама підкормилася. Після цього знову вийшла до воріт. Сусіди перегукувалися, що немає що їсти. Паранька розказала, що вона сьогодні зварила дуже смачний і жирний борщ. Коли вона розповіла із чого зварила його, то сусіди дуже здивувалися. На це вони сказали: ''Тобі, Паранька, сьогодні випало щастя, а ми ніколи не розглядаємо будь-який шмат паперу, який лежить на дорозі. Від нині переймаємо твій досвід''.
Якось я поїхав до Львова продавати кілки. Мати наказала купити за виручені гроші будь-якого зерна. Коли прийшов час купляти зерно, то люди з ринку вже розходилися, бо наступав вечір, і я зміг купити тільки 8 кг проса. Приїжджаю в понеділок вранці додому, а мати і мій брат Андрій лежать і чекають мене. Мати розповіла мені, що вони від суботи ще нічого не їли. Тому вони накинулися на просо і їли його не обробленого до стану пшона. Особливо сере просо припало до душі братові. Через деякий час мати зробила з його відповідну їжу.
Розмірковуючи зараз прихожу до наступного. Багато людей померло ще і тому, що не було в людей солі. Все те що поїдали люди було не солене. Нам чомусь казалось, що сіль є тільки в Криму, а тому держава не могла її завести на далекі відстані. Тільки тепер я зрозумів, що поклади солі в Україні є великі і не так далеко як нам казалося.
Пішов слух в селі, що на Зрубі, так називали частину земель нашого колгоспу, лежить куча суферфосвату, який завезли для підкормки сільськогосподарських рослин. Якщо його засипати наполовину горщика та залити водою і певний час варити, то на дно горщика осяде сіль, яку можна споживати. Я миттєво побіг на Зруб набрав суферфосвату скільки міг та приніс додому. Мати заварила за вказаною технологією і після охолодження горщика на його дно осіла біла мілка сіль. Ми всі накинулися на цю сіль і стали її їсти з відповідною їжею. Через годину чи півтори ми всі троє отримали травлення, після якого ми не могли ходити, голова крутилася і падали на долівку. Мати наказала пити багато води і через три дні ми поступово почали приходити до норми.
Пам'ятаю, що в 1947 році було багато в лісі грибів. Звичайно, їх люди збирали та поїдали, травилися і помирали. Наша сім'я теж не один раз травилася грибами.
На основі вище сказаного можу зробити висновки:
1. Переконаний, що голод в 1932-1933 роках був спланованим верхівкою керівництва Радянського Союзу.
2. Голод в 1946-1947 роках теж був спланованим верхівкою керівництва Радянського Союзу.
3. Осіб, які заперечують про те що голодомору спланованого не було потрібно наказувати до відбуття покарання.
4. Так організовано вивезти весь вирощений хліб із колгоспів на приймальні пункти можна тільки завдяки суровій дисципліни і вдалої організації таких робіт.
5. Слід сказати, що багато людей повмирало в селах і тому, що 100% люди були не освіченими або з початковою освітою і з таким тягарем не могли впоратися та надіялися на бога.
Зараз стало відомо, що Радянським Союзом планувалося створювати голод через кожних 10 років. Тому, що за висновками психологів людство відтворюється через кожних 10 років. Так з приходом комуністичної партії до влади Радянського Союзу голодомори відбулися в 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 роках. На таких багатющих землях і за такий короткий час створити три голодомори це не під силу будь-яким партіям окрім комуністичної.
Очевидно, що голод повинен відбутися за планом Радянського Союзу в 1942-1943 роках. Це було видно на початку сорокових років. Я сам добре пам'ятаю, що до війни в нашому колгоспі на трудодні давали картоплю, буряк а із зерна кукурудзу. Таке зерно як пшениця і жито давали надто мало, якого хватало на випікання хлібу в домашніх умовах в основному для святкових днів.
В 1941 році почалася війна. Вся територія Радянського Союзу була звільнена від німецьких військ в 1944 році. Війна точилася до травня 1945 року. Після війни приступили до налагодження колгоспної справи та ведення оперативного обліку вирощеного зерна в господарствах і організації голодомору 1946-1947 роках. Так можна пояснити створені три голодомори на теренах України.
Підготовка правдивої інформації про голодомори послужить наглядним посібником для майбутнього покоління, що голоду можна запобігти, якщо створити правильний розподіл продуктів і забезпечити населення сіллю.
Ветеран Великої Вітчизняної війни,
який пережив два голодомори, Романчук С.В.
ветеран праці
1 грудня 2007 року.
Наведено в оригінальній редакції без виправлень та правок
Фото доцента кафедри землеустрою, геодезії та геоінформатики С.В.Романчука